Случайный отрывок из текста: Райнер Мария Рильке. Истории о Господе Боге. Нищий и гордая девушка
... Двор тем временем опустел, но чужак все еще стоял там, прислонясь к колонне и словно бы прислушиваясь к песнопениям, доносившимся, казалось, не из церкви, а откуда-то издалека, быть может, с самого неба. Его лицо почти полностью скрывал капюшон, как это бывает у прокаженных, которые лишь тогда обнажают свои безобразные язвы, когда кто-то стоит поблизости от них и они рассчитывают, что отвращение и сострадание в равной мере выскажутся в их пользу. Беатриче помедлила. Она уже сама держала кошель в руках и видела, что в нем осталось лишь несколько мелких монет. Но решившись, она быстро шагнула к нищему и сказала колеблющимся, словно поющим голосом, не отрывая робкого взгляда от своих рук: «Не сердитесь, сударь... мне кажется... если я не обозналась, я перед Вами в долгу. Ваш отец, я думаю, это был он, сделал в нашем доме прекрасные перила, знаете, из кованого железа, которые украшают теперь нашу лестницу. А потом... зайдя в комнату, где он обычно работал... вот этот кошелек... должно быть... это он забыл его... конечно...» Но беспомощная ложь ее губ оказалась слишком тяжела для нее, так что она вдруг упала перед незнакомцем на колени. Она вложила парчовый кошель в его скрытые под плащом руки и прошептала: «Простите...»
Еще она почувствовала, что нищий весь дрожит. Потом Беатриче вместе с испуганной провожатой поспешила в церковь. Из открывшейся на мгновение двери донеслось короткое многоголосое ликование. История закончилась. Мессер Палла дельи Альбицци остался в своем рубище, Он роздал все свое имущество и, босой, с одним только посохом в руках, ушел из города. ...  Полный текст

Эту сказку можно посмотреть на 2-х языках одновременно Выберите языки: Русский Английский Украинский Французский и Русский Английский Украинский Французский		Оцените эту сказку: 5 - Очень хорошо 4 - Хорошо 3 - Нейтрально 2 - Плохо 1 - Очень плохо Всего оценок: 22, средняя: 4.1 (от 1 до 5)

П'ятеро з одного стручка

П'ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї квартири — сиділи прямісінько в один рядок одна за одною.

Сонце світило на стручок і гріло його, дощ обмивав і робив його чистим. Всередині було дуже затишно — удень світло, уночі — темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все. більше та більше думали,— треба ж було робити що-небудь!

— Чи я назавжди залишусь тут сидіти? — спитала одна. — Так можна й затверднути від довгого сидіння! Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!

Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.

— Весь світ жовкне, — казали вони,— і це було знову ж таки цілком вірно.

Одного дня горошини почули, як їх щось штовхнуло в ствучку; стручок зірвали людські руки, і горошини потрапили з багатьма своїми товаришами в кишеню.

— Ну, ми швидко будемо на волі! — казали вони і чекали, що буде потім.

— Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде,— сказала найменша горошина.— Ну, це швидко виявиться!

— Хай буде що мусить бути! — промовила найбільша.

Трах! Стручок лопнув, і всі п'ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик міцно тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.

І зразу ж він всунув у нього горошину і вистрілив у повітря.

— Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! — і з цими словами перша горошина зникла.

— Я лечу прямо на сонце! — сказала друга.— Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається! І вона полетіла.

— Поспимо, де не опинимось,— сказали ще дві горошини і .покотились по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.

— Хай буде, що буде! — сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно однієї кімнатки на горищі,— в м'яку землю і мох.

В кімнаті на горищі жила одна бідна жінка, що вдень ходила чистити грубки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька — підліток, тоненька й худенька.

Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ні видужати, ні вмерти.

— Умре й вона, як її маленька сестричка,— сумувала бідна жінка.

Хвора дівчинка лежала тихо і терпляче цілі довгі дні, поки мати ходила на заробітки.

Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти, сонячне проміння пробилось крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.

— Що там зеленіє? — спитала вона.— Он гойдається од вітру!

Мати підійшла до вікна і відкрила одну половину.

— Ах! — сказала мати.— Це маленька горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона сюди в щілинку потрапила? От і в тебе буде маленький садочок під вікном!

Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла спостерігати, як росте горошинка, а сама пішла на роботу.

— Мамо, мені здається, я видужую! — сказала дівчинка увечері.— Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!

— Якби ж то! — сказала мати, хоч сама не вірила цьому.

Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер,— адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися,/коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох.

— Подивись! На ньому вже квіти! — мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати.

Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. — Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.

Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.

Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася— в повному цвіту біло-рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.

А що ж трапилося з іншими горошинами?

Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!» — упала в ринву. Там клюнув її голуб.

З іншими двома сталось те ж саме, їх з'їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.

Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в — стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона дуже набубнявіла.

— О, як чудово я поправилась! — казала вона.— Я мабуть, лопну, бо вже більше випити, я думаю, не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п'ятьох сестер у стручку!

І рівчак погодився з нею.

А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум'яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

Оцените эту сказку: 5 - Очень хорошо 4 - Хорошо 3 - Нейтрально 2 - Плохо 1 - Очень плохо
Всего оценок: 22, средняя: 4.1 (от 1 до 5)